І очі відкрили Горгани...

Це нарешті сталось. Після відносно малих та привітних Кримських гір я потрапив туди, де давно мріяв побувати — до Карпат. І не куди-небудь а до оспіваних Горган (раджу тицьнути відтворення для створення відповідної атмосфери під час читання подальшого тексту ;-) ):

Цього разу подорож почалась не з Олександрії (бо звідтіля до Львова чи Франківська було не дуже зручно їхати) а зі столиці. Тим паче була можливість стрітись із друзями/знайомими, розподілити хавчик (бо з дому я взяв лише в’ялене м’ясо (свинина, сіль та троха перців) та цукати (із зеленої м’якоті кавуна)) та власне гуртом (а було нас 6-ро: по 3-є хлопців/дівчат) їхати в таку далечінь цікавіше.

По дорозі до Києва було кілька цікавинок:

  1. швидкий кременчуцький потяг тепер йде до столиці 6 годин, з яких 1 годину стоїть в очікуванні долучення полтавської частини потяга;
  2. розрекламовані Хундаї, які ми теж пропускали, йшли майже порожніми.

Як і очікував з друзями було на багато прикольніше їхати: єдине купе на вагон без світла, провідник, який постійно пропонував купувати чай (а мені він став у нагоді, бо у мене троха дерло горло), цікаві історії, спроби гри на варгані... А потім був Франківськ і швидка (10–15 хвилин щоб вийти з вагону і дістатись до автовокзалу, що розташований безпосередньо біля залізничного вокзалу) посадка на бусик до Калуша, бо напряму до Осмол́оди жоден із приватників везти не хотів (пізніше ми розуміли чому саме :-) ). На жаль, біля вікна посидіти не вдалось та й чималенький рюкзак перекривав залишки видимості. Єдине що не сподобалось — двійко синіх вуйок (нагадую то була десь 9–10 година ранку), що сиділи за нами, та їхнє перегарище на весь салон.

Щойно приїхали до Калуша, я, скинувши рюк, побіг шукати автобус на Осмол́оду... Він власне вже збирався відправлятись і був дебело забитий місцевими мешканцями. Але щойно вони побачили туристів (себто нас), то звільнили салон і ми в прямому сенсі щільно вклались у цей транспортний засіб.На диво влізли всі, хоча я кожною рукою притримував по 2 рюкзаки а на моїй нозі „лежали“ наші дівчата. На диво по дорозі ми ще змогли підбирати людей, серед яких були й трійко туристів, що прямували теж до Осмол́оди... Їх рюкзаки додались до нашої купки :-) Крім цього всього десь на пів дороги з Калуша асфальтована дорога скінчилась і почалось щось глинувато-щебеневе... саме тоді я зрозумів небажання франківських бусиководів пертись до Осмол́оди. До речі всі франківські дороги не рівня новим дорогам Львівщини, хоча аби не Ойро 2012 то й там не було б того щастя.

Осомол́ода стріла нас хмарним небом, нетверезим водієм КамАЗу, який пропонував нас відвезти в гори на що ми люб’язно відмовились і сказали що ми ліпше на своїх двох, та горами навколо... Затарившись місцевим хлібом (бо з Києва везли лише сухарі), водою (баклаг під воду не взяли) та ковбасою (для першого привалу) ми рушили маршрутом.

Осмолода–Висока–Ігровець–Гута

Стрілки — напрямок руху, цифри — місця ночівлі.

День перший. Як завжди він найскладніший (хоча на мапі його позначено синім, але де-факто маркери були червоними), тим паче ми ніч та пів дня були в дорозі. Крім того підйом виявився доволі крутим (поблукали по серпантину)... Пройшовши десь годинку-півтори ми таки вирішили троха перекусити, адже з ранку нічого не жерли (хоча під час всього походу ми жерли чорниці та ожину)... за кількасот метрів по маршруту нам відкрилось сумне видовище — вирубаний смерековий ліс і перші наслідки його знищення — дощик, що моросив, поступово змивав глинистий ґрунт. Напевно цього дня ми бачили найбільше туристів (осілих в Осомолоді та якихось студентів) та власне гір, бо щойно ми перевалили за 1200 з’явились хмари-туман і видимість стала доволі обмеженою. Якимось дивом ми проминули перший будиночок а от дах другого треба було б спробувати пропустити. На той момент вже дебело накрапав дощ і була надія втрапити до тої халупки, але, на жаль, там вже днювала якась ватага, тому ми спустились ближче до джерела (така собі калюжа з водою, по дорозі ми бачили значно кращі джерельця). Встановлення наметів (2-місного та мого 3+1), натягування тенту над ними, готування гречаної каші...

День другий. Як виявилось тент не дарма (проте доволі погано) напинали бо всю ніч дощило і він дебело зібрав у собі води. Добре, що вчасно помітили та перетягнули його під ранок. На вулиці досі лило і ніхто з наших сусідів не збирався рухатись далі, ми ж набадяжили вівсянки та „Мівіни“ та в тамбурі мого намету то все смашно зжерли з плануванням подальших дій. Вирішили не зупинятись і рухатись далі зі сподіванням на покращення погодних умов і щойно ми рушили як дощик вщух... хвилин на 20—30, а потім з новим завзяттям почав лити. Майже водонепроникна куртка мені стала в нагоді, хоча й вистачило її не на довго, бо лило все сильніше і сильніше. Піднімаючись на високу ми стріли туристів з будиночку (4-5 хлопців та дівчат, що певно вирішили хоч троха на гори подивитись), що спускались з Високої. Мені ото цікаво вони до її вершини дійшли чи ні, бо поки ми йшли то завжди виникало враження що ось-ось почнеться спуск в низ, але то хмара добряче ховала від нас справжню височінь гори. Нестійкі обриси гори, дерев, засипані зеленим від лишаю та моху камінням схили, огортання хмарою хребта... Неможливо передати враження від того видовища. Знак на перехресті маршрутів перед самою вершиною Високої нас потішив. Крім кілометражу, висот та напрямків там зазначався час прямування до певних пунктів на маршруті. Якщо не помиляюсь до Осомолоди було зазначено 2,5 години. Вершина Ігровця була більш досяжною за Високої, а от спуск в ур. Погра (або перевал Боревка, як було зазначено на вказівнику) видався доволі важким, бо дощ посилився і мокрий одяг (я лиш потім вдягнув дощовик) та рюкзак (мій був єдиний без „чохла“, але як доволі якісний майже не промок навіть без додаткового захисту, крім того в ньому з самого ранку (бо його таким складали) був мокрий намет) давали про себе знати. Діставшись до перетину маршрутів (перевал Боревка) ми стріли чергову компанію туристів, що запропонувала нам відігрітись та напоїти чимось гарячим :-) Ми люб’язно відмовились бо нам ще треба було розбити свій табір (тепер вже з одного мого намету, де б ми мали всі гуртом ночувати). Піднялись трішки вище, де стріли ще два намети (люди теж певно нікуди не ходили а відсиджувались), а потім троха нижче з’явилась компанія з двома таксами. Розтягнули тент, поставили намет і ми з дівчатами полізли відігріватись... Двійко друзів-хлопців проте вирішили палити багаття щоб сушитись та приготувати попоїсти. На всі наші зауваження, що то марна справа нас було звинувачено у „наметовому синдромі“ та піддано анафемі. Враховуючи дебелий дощик то висушитись їм так і не вдалось (якщо не враховувати прогорілі наскрізь штани) проте гаряча рисова каша із тушняком смакувала добре. Зауважу, що хлопаки вечеряли на вулиці, під дощем... Якщо в Криму в наметі було максимум 5 чоловік то цієї ночі в ньому без проблем вмістилось 6 і всім було тепло і доволі зручно.

День третій. Тент допоміг трішки врятувати намет від надмірного намокання, проте знов я ніс як мінімум літр-два зайвої води. Ми вирішили не перенапружуватись і більше в гори не пертись: на перехресті ми звернули на зелений маршрут, що мав би вивести нас до Гути... На диво дощ завершився і навіть з’явилось сонечко, проте на Боревці досі висіли хмари і повертатись туди не було жодного бажання. Ми нарешті змогли добряче розгледіти гори навкруги, хоч і знизу, ми бачили як починають своє життя гірські річки, як вони лиш невеличким струмочком починають точитись з неї у супроводі громоподібного реву підземної своєї частини... Височезні смереки, гриби, чорниці, малина, ожина, різноманітні мохи, якісь ящірки та слимаки... Йшлось весело з озиранням на всі боки та небажанням повертатись до цивілізації. Тому було вирішено зробити ще одну ночівлю, тим паче перестало надміру дощити і ми підійшли до р. Лопушни, де можна було троха відмитись і потім біля багаття й підсушити шматтє. Цього разу готували супчик із грибів та мого в’яленого м’яса.

День четвертий. Цього дня був день народження однієї з дявчат тому з самого рання її всі одарювали то букетом з трави, то „кіндер-сюрпризами“... Бачили багацько грибників, як місцевих так і не дуже, бо один дядько спішив на автобус до Франківська, на який наша двійка хлопаків з „наметовим синдромом“ теж чомусь хотіла втрапити (цікаво, що б ми робили близько 7-8 вечора у Франківську а потім ~9-10 у Львові в кращому випадку?). Діставшись до гути ми з дівчатами їх обламали і сказали, що як мінімум поставимо намети біля села. До речі село доволі круте, адже там десь недалечко резиденція нашого преза, і знайти дешеву хатку важкувато. Але язик (той шо в роті) не дарма ж є?! Поспілкувавшись з аборигенами (як виявилось продавчині в магазині погані порадниці й нас чомусь завжди спрямовували до якихось мажорних маєтків) знайшли будиночок де здавалась кімнатка за 30 грн. з рила, з душем з гарячою водою, з санвузлом в будинку, з світлом, газом... та добрими привітними господарями. Власне в цьому захисту ми нарешті привели себе до ладу та влаштували іменинниці свято: „шикарний“ торт із чорного хлібу з одною свічкою чого вартий та конкурс із вгадування із чого ж саме зроблені мої цукати (ніхто не вгадав, але варіантів було дебело: груша, диня, кабачок, ананас...). Домівчани одразу примітили що які ми гарні чоловіки, бо всі бородаті :-D

Зранку на багато свіжіші та жвавіші (адже в чистому одязі, та й мої берци хоч трошки просохли) ми рушили на Франківськ а звідтіля на Львів, де ми мали стрітись з друзями і вже з ними рушати на фестиваль „Захід“. Власне у нас було 1,5 зайвих дні для прогулянок по Львову. Одразу по приїзді ми рушили до центру, де стріли наметове містечко „опозиції“ (хе-хе тре було їм показати справжні намети а не те ґе шо вони понатицькували) та якусь хресну ходу проти якогось „Експресу“ та ще чогось там. Ледь встигли ми погодувати залишками вівсяного печива літаючих щурів, як з’явивсі знайомий, на чиїй квартирі ми мали б кантуватись цю ніч. І знов купання, праннє, сушіння, пошук квартири для дислокації 9-ох з половиною хіпоблудів (і таки знайшли в історичній частині міста за 350 грн.)... А зранку (чуваку ж на роботу) на Високий замок, зустріч з щойно прибулими друзями, вселення в квартиру, де таки досушили речі та намети (який хвайний аромат смерек від них йшов)... ратуша з видом на занедбані подвір’ячка старого міста, „Криївіка“ (був там вперше і напевно востаннє; борщ та смажені вареники там дійсно смашні, але...), сувеніри, кав’ярні та прогулянки вечірнім Львовом...

Настав день рушати на фест. Однодумців біля залізничного вокзалу помітно одразу, лише ніфіга не зрозуміло де ж фестивальні автобуси. Якийсь один проїхав але звідкіля виїхав бозна, вже були думали пертись на якийсь рейсовий бусик, але я помітив фестивальний, що під’їжджав до вокзалу. Треба було бачити очі аборигенів коли купа людисьок з чималими рюкзаками та пакетами з хавчиком та бухлом у руках стрімко кудись біжить. Як виявилось до Родатичів доволі тривала дорога, хоча й по гарному асфальту (ну по трасі, бо потім дорога почалась не ліпше за франківську). Помітивши наметове містечко ми вже були хотіли там ставити намет, але потім збагнули що нам троха не сюди: на територію фестивалю стояла довжелезна черга і десь за нею (територією) мало б бути більш цивільне містечко. Забігаючи на перед скажу, що ми намети поставили в лісі, а не на відритій площі поряд з іншими наметами. Дуже не хотілось обриганів поряд, у лісі вдень було значно свіжіше (не припікало сонечко) та й замість біо-нужника похезати в лісі приємніше.

Народу на фестивалі було доволі багацько... народу різноманітного від хіпоблудів до металюг (цікаво тіко шо вони там забули?). Тому в черзі ми пропустили кілька гуртів (хоча й приїхали десь о 12) і втрапили лише на Брем Стокер. Ну як втрапили: поки вся наша туса „ставила намети“ ми з другом поринули з головою (власне одразу по голові й отримав) в слем... Вже після цих панків й ми рушили облаштовувати намети. Ну що вам ще розповісти щодо фестивалю?! Музика як музика, люди як люди. Якісь гурти мене вставляли (штибу Брем Стокера, Ролікса, Тартака, Тостера, ТОЛа, Кораллі, The Вйо, Ляписа Трубецкого та Zdob şi Zdub), під які слемив, тряс патлями, танцював дикі шаманські танці та просто кайфував. Якісь вставляли моїх супутників... Власне добре час провели. Єдине шо засмутило, так це то шо перед відправленням на Львів повз мене пройшла моя колишня дівчина (це та яка з Новояворівська) і навіть не привіталась. Чи то не помітила, чи то як і минулого разу не було толком чого сказати... Дурні думки, що лиш руйнують залишки моїх мізків.

А потім був ще Львів, докуповування подарунків, прощання з тими хто прямував на Київ... Потім потяг —» Олександрія –» автобус –» Кременчук... Власне стомивсі щось розповідати. Хвото у горах робились лише на один хвотік, на фесті їх було значно більше, але ще жодних не маю. Оце лиш двійко нарив у тенетах де ми з друзями потрапили в об’єктив папараці.

І я там був зі своєю бородіщею

Запілтання дредів

П.С. На останньому хвото то не моя борода, то просто мої друзі, а на першому я є ;-)