Крим, гори, трішки моря...

Нарешті я дозрів для розповіді про останню мандрівку. Певно найкраще розповідалось одразу після подорожі, коли була купа вражень, емоцій, заряду гірської енергетики... Але сподіваючись відзвітувати разом з фотографіями (сам не зробив жодного фото навіть на телефон, та й не люблю фотографуватись) затягнув час, а знімків і досі не маю. Ну а нині розповідатиму стисло та незграбно: власне, як завжди :-)

Почалась моя мандрівка з титанічної підготовки: власне такі вилазки ще жодного разу не робив, тому чітко не усвідомлював що мені треба зі шмаття, харчу та амуніції. Тому консультації у друзів/знайомих стали у нагоді. В наплічник запхнув придбаний минулого року „3+1“ намет, спальник, каримат, 4-5 футболок+сорочок, вітровка та дощовик, джинси та бріджі, берци (незмінний мій помічник) та трішки хавчику (сало, гречана крупа, смалець, саморобні сухарі з 2 батонів, цукор, вівсяне печиво та сушка, морква, цибуля та часник, пакетований трав’яний чай, сушений виноград та абрикоси (дяка тітці та елктросушарці), фініки, смажений арахіс, сіль, перець, лавровий лист...), медикаменти, ложка, миска, засоби особистої гігієни та кілька „свитків ярості“. Цього всього мені б мало вистачити на 8-9 діб походу. З дозуванням вгадав, хоча не брав жодних консервів (їх було вдосталь у інших, хоча, якщо чесно, я б і без них вижив :-P). Загалом 30 кг рюкзака та ~84 кг мене.

Зваження робив безпосередньо перед відправленням до Олександрії, бо саме звідтіля потягом мав рушати до Сімферополя. Як виявилось, зі слів касира на автостанції, з таким „дебелим і габаритним“ багажем мене наврядчи візьмуть. Хе-хе, наївна жінка. Хоча реально перший автобус відмовився мене забрати, бо був і так наповнений вщерть, але наступний же бусик (Мерседес Спринтер) був не проти везти такого пасажира. Тому, на щастя, до Олександрії дістався навіть завчасно... Потім очікування потяга і здивування провідника „а шо білизни не треба?“... І моє здивування від кількості таких же (хібащо більшість вже була „під шафе“) як я туристів-мандрівників.

У Сімферополі я був найперший з усієї компанії ще затемно, тому у мене була ще можливість трішки померзнути в очікуванні першої партії — харків’ян, зустрівшись з якими ми одразу ж рушили електричкою до Бахчисарая, де ще стріли тещу/матір однієї пари, і замовленим бусиком до Соколиного. Саме звідтіля розпочиналось наше підкорення кримських гір. Придбавши там свіжої баранини ми рушили в напрямку до Великого каньйону Криму, але треба було ще дочекатись „киян“ (у лапках бо всі мешканці Києва у першому, своєму ґґґ, поколінні, хтось ще просто там навчається, та й були й людиська із сусіднього до Кременчука Світловодська, до речі він є батьківщиною багатьох з киян і харків’ян)... Їх виявилось несподівано багацько. Загалом вся наша ватага склала 29 чоловік (дівчат та хлопців, до речі, було приблизно порівну).

В районі каньйону стрічали багацько „культурних“ туристів, що селяться у тому ж Соколиному та ходять на прогулянки до Ванни молодості та Блакитного озера, що розташовуються поблизу. Також нам непощастило стріти місцевого „лісника“ що здер за „стоянку“ по 40 грн. з рила... На щастя більше грошей „захисникам лісу“ платити не довелось.

Так як довелось чекати киян + всілякі організаційні витрати часу, то вирішили в перший день надто не надривати дупи. Тим паче треба було ще приготувати плов із придбаної баранини (такий собі, до речі, вийшов). Місце для табору для такої зграї було шукати важко :-) В моєму наметі заночувало 3 чоловіки (враховуючи мене).

Другий день ознаменувався блуканиною (не туди звернули), бо маршрути на мапі, на диво, не відповідали реальним на місцевості, та непоганим таким набором-скиданням і знов набором висоти. Добре що ми по дорозі стрічали інших туристів, що прямували назустріч і трішки коригували наше сприйняття реальності :-) Слава духам, з якими ще вчора поділились пловом, ми вийшли на потрібний маршрут, хоча на третій день знов з нього троха зхибили. Ночували знов трішки не дійшовши до туристичної стоянки, але в доволі мальовничому вигину гірської річки, що тече через Великий каньйон.

Третій день. Знов набір висоти... і перший сніг. Як малі діти ми в той сніг і стрибали, і на карематі з’їжджали, і кидались, і їли, і фотографувались. Власне бавились наче діти. ... і перше споглядання моря з гір. Забігаючи на перед, зауважу, що „ялтинський пейзаж“ на за кілька діб їй бо набрид і ставок у вигляді дупи ми розгледіли з різних боків :-) Цього дням нам не можна було далеко відходити від підйомника, тому зупинились поблизу Кичкине. Цієї ночі моя житлова площа поповнилась новим мешканцем: до нашого чоловічого „інтернаціонального“ (Кременчук, Харків, Київ) колективу приєдналась дівчина.

День четвертий. Цього дня ми мали спустити тещу і замість неї підібрати молоденьку дівчинку ]:-> Але як виявилось саме цього дня наша ватага розділилась на кілька таборів: частина (разом з новенькою дівчинкою) вирішила спуститись до моря (їм вже треба було за кілька днів на роботу/навчання), частина (харківські геологи) вирішила позайматись дайвінгом та насолодитись теплим морем (ми їх потім зустріли в Гурзуфі). Отже залишилось нас 16 чоловік. Цього дня вирішили далеко не мандрувати але пройтись понад урвищем, щоб порозглядати пейзажі. З погодою нам щастило: було хоча й сонячно але за рахунок вітру відносно свіжо. Цього дня ми вперше надибали пункт тріангуляції. Я, як щирий геодезист-язичник, вклонився перед цим святим для мене місцем. Тим паче завдяки знакам тріангуляції можна було більш-менш нормально орієнтуватись на місцевості. Цього вечора нас чекало крижане джерело, де наші дівчата примудрились навіть голову помити, та знайомство з олдскульними туристами, які почувши ввечері наші співи (а співали ми хвайних пісеньок щовечора) вирішили приєднатись до нашої компанії зі своїм акумулятором (якщо не помиляюсь добряча самогонка), для підзарядки „аудіосистем“. Сусідів близько півночі приперлись забирати їх дружини, ну а ми ще троха милувались зоряним небом, та слухали як Льолік співає хранцузьких та хвінських пісеньок.

П’ятий день був нудним... Жодних пригод, пройшли небагато, єдине що — довелось шукати джерело, яке виявилось доволі нижче за маршрут (маленька цівка не дуже смачної води, особисто мене не вразила, але ліпше аніж взагалі нічого). Табір розбили доволі рано. Так як базувались на плато (біля джерела не було місцин для хоч зменшеної проте ще досі чисельної ватаги та й спуск/підйом з рюкзаками сил наступного б дня не додав), тому дрів було замало а вночі було прохолодо (переважно дівчатам), бо піддувало. Це був єдиний день „далеко від води“, тому хтось (знов таки дівчата) „мились“ вологими серветками, хтось (але одиниці) спустились таки до джерела (після підйому від нього їй бо можна було упріти не менше аніж було перед купанням), а я просто розтерся снігом зі сніжника, що був неподалеку. Власне після купання у джерелах або гірських річках/струмках (звісно голяка ґґґ) „снігова ванна“ особисто мені не видалась такою холодною. Цієї ночі ми мали гарно виспатись, бо наступний день вирішили зробити дебелий ривок, тому полягали спати доволі рано.

О 6-тій ранку шостого ж дня мандрівки був підйом... Доволі швидкі збори і в дорогу. Доволі швидко дійшли до Альтанки вітрів, де вперше побачили „підозрілий УАЗик“. До речі вже тоді ми зайшли у Кримський природний заповідник, куди звичайним смертним, як виявилось, зась. Нарешті морський пейзаж змінився і ми більше не бачили остогидлої вже всім Ялти. Плани у нас були наполеонівські: ми мали піднятись на Роман-Кош (звісно з врахуванням перепаду висот та звивин у маршруті відстань різнилась би від 4 „прямих“ кілометрів :-) ), та пройтись по Бабуган-Яйле... Але на перевалі у підніжжя Роман-Коша нас той бісовий УАЗик таки наздогнав: відомча охорона з рушницями нам пояснила що туди ходити нізя, що там резиденція нашого вельмишановного Президента, і що там якась конференція і всіх їх за нас можуть дебело виграти. Тому ми були вимушені спуститись з гір раніше і звернули до Гурзуфу. Як пізніше з’ясувалось, людиська що звернули до моря раніше теж зіштовхнулись з проблемою „ялтинського саміту“: всіх хто співав пісень по вечорах біля моря забирали до відділку „за порушення громадського спокою“. Одним словом хвайна демократична країна.

Власне до моря ми спускались всю другу половину цього насиченого на події дня. Доволі довго та нудно спускались милуючись старезним буковим лісом, пейзажем на Ведмідь-гору... та поступовим наближенням до моря. Моя б воля я б всю відпустку провів у горах, проте побувати в Криму і не попрати онучі в морі то був би гріх. Стомленні, але незломленні десь о 18:00 ми нарешті почали ставити табір на маленькому клаптику вільному від забудови (дяка випадковому знайомому, що показав нам цю місцину) поблизу Гурзуфа...

Потім було кілька ночівель біля моря, столиця, відвідини села і знов Київ... Якщо кого зацікавить, то буде й „далі“ ;-) Бо й так багато літер і жодного візуального підтвердження, а мо я то всьо по каналу „Діскавері“ побачив ґґґ